Василь Стус писав вірші про кохання. Сказати так — те саме, що сказати: "Пушкін написав вірші про пам'ятник Петру І".
Замисліться тільки: майже вся лірика, присвячена коханій, синові, сім'ї, написана за десять тисяч кілометрів від них, у неволі, з постійною гіркою думою про те, як ускладнив і покалічив він їм життя. Цей біль за безневинні страждання жінок виплеснувся у вірші на мотиви української народної пісні "їхали козаки", в якій є такі рядки:
...прив'язали Галю до сосни косами, розійшлись по лісу, назбирали хмизу, підпалили сосну від гори до низу...
Полум'я, в якому горіла ніжна, довірлива дівчина, охопило серце поета. Свою провину перед жінкою він відчував особисто — і як провину усього людства перед коханою, матір'ю, нареченою:
Прости мене, що ти, така свята, На тім вогні, як свічечка, згоріла. О як та біла білота боліла, як боліла біла білота!
Василь Стус уявляє кохання як такі відносини, коли люди стають — одна душа, одне тіло, одна доля. Тільки взаємна щирість і жертовність роблять любов справжньою:
Віддай мені своєї смерті частку, візьми од мене часточку життя, вдвох уникнем самоти, як пастки...
У неволі, у розпуці він береже спогади про щастя, яке тільки в снах повертається до нього:
Наснилося з розлуки, наверзлося, з морозу склякло, з туги — аж лящить. Над Прип'яттю світання зайнялося — і син біжить, як горлом кров біжить.
Клята жіноча професія — чекати чоловіка з моря, із шахти, із тюрми... Василь Стус із далечини очима душі бачить, як у порожній кімнаті біла, немов стіна, притомившись чекати, спить самотня жона. Оте простонародне "жона" надає дуже особистого смислу поезії, мов щось суттєве намагається передати рідній людині поет — свій біль, тугу, співчуття.
Згодом тяжчають спогади й думки. Муки близьких людей додають ще більшого болю в засланні, і стають перед поетом постаті жінок, розлучених з ними.
Жінку лишив на наругу, маму лишив на біду. Рідна сестра, як зигзиця, б'ється об мури тюрми... Безрадісна повість підхопить до фіналу. Уже й поет готовий до смерті, з нею тепер буде шлюб. А сниться дім, сниться, як
Спить кохана. Мати спить. І навзнак, по вечірній зморі впавши, син міцно спить.
Останнє прохання — "відпусти мене, ясновельможний: бачу Україну в тьмяних снах" — крає серце.
