Алегоричні образи в творі Лесі Українки "Досвітні огні".
Дев'яності роки XIX століття в Україні — пора особливо жорстокого засилля царської бюрократії. У цю глуху ніч самодержавної реакції Леся Українка замислювалася над місцем людини в суспільстві. Вона пише вірші, у яких засуджує пасивне ставлення до долі своєї вітчизни, закликає до активних дій, до боротьби за нове життя. Однією з таких поезій є «Досвітні огні».
Твір починається картиною темної ночі, яка своїми чорними крилами закрила потомлених людей. Алегоричним образом темної ночі поетеса передає задушливу атмосферу, тяжкий моральний стан людини за царату:
Від мене сон милий тіка... Навколо темнота тяжка, Навколо все спить, як в могилі.
Силу, яка переможе владу темряви і засвітить зорю вільного життя, Леся Українка бачить у робочих людях. Через алегоричний образ досвітніх вогнів поетеса передає надію на визволення, віру у світле майбуття:
Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, — Досвітні огні вже горять, То світять їх люди робочі.
Ліричного героя поезії авторка наділила рисами передової людини того часу: глибоким співчуттям до страждань народу, силою любові до нього, бажанням розбудити його від важкого сну. Тому і звертається він до всіх «...хто живий, в кого думка повстала», закликає їх:
Не бійся досвітньої мли, — Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла.
Саме у цьому монолозі-заклику втілена ідея поезії «Досвітні огні». Цей вірш — зразок громадсько-політичної лірики. За своїм ідейним звучанням твір Лесі Українки перегукується з віршем І. Франка «Каменярі». Обидва твори пройняті вірою у світле майбутнє трудящих.
Борис Грінченко назву цього вірша взяв у заголовок альманаху української поезії для масового читача. А 1913 року разом з некрологом його вмістила газета «Рабочая правда». Сама ж поезія «Досвітні огні» надихнула багатьох і композиторів, і художників на створення нових оригінальних робіт.
