"Остап Вишня. Хто він для нас? Країна веселої мудрості. Слава України, її невмируща усмішка", — так писав про видатного українського гумориста О. Гончар. Традиції гумору в Україні давні, ще із запорозьких козацьких часів. У літературі — від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Глібова та багатьох інших.
Життя Остапа Вишні було далеко не простим. Хоча чи було воно простим у тих історичних умовах хоч у якоїсь мислячої людини? Певно, що ні. Павло Губенко народився 1889 року на Полтавщині, родина була багатодітна і незаможна. З дитинства хлопець мріяв бути вчителем, проте після початкової школи його віддали до Київської військово-фельдшерської школи, потім він працював у залізничній лікарні. Знайомі Остапа Вишні згадують, що вже у той час проявився його талант гумориста: він умів підтримати хворих теплим словом і жартом, умів помітити цікаві життєві деталі, з іронією вказати на недоліки людей.
Прізвище, ім'я, по-батькові, народився такого-то року, там-то, в сім'ї такій-то... І так далі: основні дати, події... Хто із нас не знайомий зі стандартною формою автобіографії. Проте оригінальний письменницький талант Павла Михайловича Губенка, зберігаючи та імітуючи окремі риси цього типового особового документа, запропонував нам дуже цікаву його версію — і вийшов блискучий художній твір. При цьому він не був би Остапом Вишнею — славетним нашим пересмішником — якби й автобіографію не наповнив м'яким гумором та легкою іронією, які були і є візитною карткою письменника.
Остап Вишня увійшов в літературу як талановитий гуморист та спостережливий художник слова. Крім того, письменник створив принципово новий жанр в українській літературі — усмішку. Усмішка як жанр — прозовий твір невеликого обсягу, в якому з добрим гумором та іронією зображено певну ситуацію або життєве явище. Мене здивувала різноманітність тем, що їх використав Остап Вишня у своїх усмішках. Це великий цикл "Мисливські усмішки", описи картин із народного життя (чого варте лише зображення ярмарку, де письменник простими короткими фразами, уривками діалогів, коротенькими деталями створює надзвичайно повну картину ярмарку, передаючи і звуки, і барви, і весь настрій.
Природа завжди була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Протягом багатьох післявоєнних років письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста. "Відкриття охоти", "Лисиця", "Сом", "Бекас", "Вовк"... — все це гуморески, які ввійшли до "Мисливських усмішок". У цих яскравих шедеврах особливо чітко виявилося органічне злиття двох чудових граней незвичайного таланту Остапа Вишні — гумору і лірики.
В. Винниченко в оповіданні «Момент» стверджує: «Щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість». Невже й справді щастя таке швидкоплинне? Виходить, не слід планувати майбутнє, а жити лише сьогоднішнім днем? Спробуємо знайти відповіді на ці питання, проаналізувавши вчинки персонажів твору В. Винниченка.
Перш ніж відповісти на це питання, треба з'ясувати, що то за людина була Толик, і, можливо, спробувати його зрозуміти. Ось що каже Володимир Винниченко про нього: "А найбільше доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна.
Володимир Винниченко... Що ми знаємо сьогодні про цю людину? Не досить багато. Та все ж існує думка, що це постать такої величини, без якої не скласти об'єктивного уявлення про увесь літературний процес в Україні. Він автор 14 романів, близько ста оповідань, 14 п'єс і великої кількості статей.
Прочитано останні рядки оповідання Володимира Винниченка "Федько-халамидник", в якому автор розповів про двох хлопчиків — Федька і Толю. Про Федька ми дізнаємось з перших же рядків розповіді: "розбишака", "наче біс який сидів у хлопцеві", "босявка", "сибіряка", "пробий голова", від якого немає спокою всій околиці. Герой твору постає неабияким бешкетником: то навмисне руйнує піскові хатки захоплених грою в будівництво друзів, то відбирає у них паперового змія, виливає передбачливо зібрану дощову воду. Скарг на Федька не злічити. Виходить, що Федька заслужено прозвали халамидником? Але чому ж серед товаришів хлопець був лідером, чому вони не зводили з ним рахунків за кривди та знущання?
Жив собі звичайнісінький хлопчик. Можливо — занадто енергійний, непосидючий і вигадливий. Вигадувати йому доводилося, щоб трохи прикрасити своє нудне життя у провінції. Від його вигадок батьки мали чимало клопоту. У них було два методи виховання: мати сварила, батько лупцював. Федько чесно розповідав батькові про свої вчинки. Він не хитрував, не зменшував своєї провини, не викручувався, хоча знав, що його битимуть. Батько наче й поважав синову чесність (давав дрібні гроші), але жодного разу не став на бік сина і не спробував його зрозуміти.
