З давніх-давен люди замислюються над одвічним питанням: що є добро, а що - зло? Чого у світі більше, і що, врешті-решт, перемагає? За душу людини протягом усього її життя сходяться у смертельному поєдинку сили добра і зла. І тільки людина здатна зробити власний вибір, який вирішить результат цього двобою. Та це дуже непросто, бо їй, цій людині, властиво помилятися, вчитися на власних помилках, відшукуючи дорогу до правди.
Вплив життєвих поневірянь на творчість Івана Багряного. (І. Багряний народився в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська обл.) 1906 року. Чотирнадцятирічним підлітком став свідком жорстокої розправи чекістів з його рідними. У 20-ті роки минулого століття працював викладачем малювання, потім — у копальнях Донбасу. Почав писати перші твори і-вступив до організації селянських письменників "Плуг". Диплом випускника Київського художнього інституту не отримав через "політичну неблагонадійність". Згодом Багряного за "ідеологічно шкідливі" твори засудили на п'ять років концтаборів. Потім була втеча з концтабору, переховування в українців Зеленого Клину на Далекому Сході, повернення на батьківщину і повторний арешт. Другу світову війну зустрів, проживаючи у м. Охтирці на Сумщині під наглядом. Потрапив до народного ополчення, працював в ОУН. Випадково врятувався від німецького розстрілу. Після війни проживав в еміграції у Словаччині, згодом у Німеччині. Його життєві поневіряння наклали свій відбиток на творчість. У "Тигроловах" є немало автобіографічних епізодів.)
1. Вогонь як жива істота. (Наші пращури розуміли силу вогню, вбачали в ньому двоїсту символіку. Колись давно вогонь вважався живою істотою з примхливим характером. Він їсть, п'є і спить, як людина. Але якщо його розсердити, він може роздмухати цілу пожежу. Через примхливий характер вогню з'явилися вірування і застереження. Вогонь не можна було топтати, не можна було в нього плювати, сипати у вогонь сіль (це наче людині в очі!) тощо.)
Коли чуєш ім'я якогось письменника, то відразу виникає асоціація з його творами або визначними роботами. З ім'ям Бориса Грінченка виникають у пам'яті твори зі шкільної програми: оповідання «Украла», «Екзамен», «Панько», а ще його словник — словник Грінченка.
Народна мудрість говорить, що справжнє багатство в сім'ї приходить тільки через любов. Я переконана, що йдеться передусім про багатство не матеріальне — про щастя порозуміння, взаємної підтримки тощо.
Микола Вороний — особистість надзвичайно багатопланова. Він увійшов в історію як активний діяч, не байдужий до суспільних зрушень, виявив себе талановитим поетом, якому не чужим було й новаторство. Вивчаючи кращі зразки світової літератури, М. Вороний прагнув вивести українську літературу на європейський рівень. Декларуючи власні думки у зверненнях до визначних митців того часу, листуючись із ними, поет виступав проти шаблону в літературі, проти обмеженості в проблематиці, жанрах, художніх засобах, грубого натуралізму, обстоював посилення ліризації викладу, зображення внутрішньої сфери людини. Власне, тому М. Вороного часто називають «ідеологом» модернізації української літератури,
Роман "Собор" — це твір інтелектуального наповнення, гостропроблемний і дискусійний. З'явившись в українській літературі в кінці 60-х років, він був тим сплеском, який торкнувся больових точок суспільства. У романі гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, пам'яток минулого, цілісності людської душі. Олесь Гончар один із перших указав на небезпеку кар’єризму не тільки в морально-етичній, а й у суспільно-політичній площині. Усі проблеми, які порушує автор у романі, постали на весь зріст у наш час і виявили, що суспільство хворе, що хворобу треба було лікувати в самому зародку, а зараз це зробити складніше.
В історії кожної літератури є книга, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є "Собор" Олеся Гончара. Цей твір — гостро проблематичний, бо торкається він багатьох болючих питань, таких як екологія, історичний зв'язок поколінь, кар'єризм, але з особливою силою звучить тема збереження духовних святинь, без яких людина просто вироджується, нікчемніє, стає безбатченком. Роман пройнятий прагненням відчути й викрити найменші симптоми духовного збідніння, що почало загрожувати суспільству.
"Лариса Петрівна Косач. Леся Українка. Окраса і гордість української нації, одна із фундаторів нової української літератури. Одержима. Волинська Мавка українського мистецького слова. Славна драгоманівка, борець за емансипацію жінки. Наш патент на благородство перед Європою і світом. Класик української, всеслов'янської, європейської та світової літератури, геніальна поетеса і драматург, талановитий прозаїк і перекладач, учений — літературознавець і фольклорист — етнограф, публіцист, педагог, видавець, журналіст, поліглот, громадський діяч".
